Я вперше у свідомому віці літав на літаку, але не вперше у своєму житті. Коли мені було роки 3-4, ми з мамою літали до Москви і назад. З тих польотів я пам’ятаю лише, як мені лоскотало у пузі, коли ми злітали, як я хотів відкрити віконце, але в мене не вийшло, і як мама мені у літаку купила класну іграшкову легкову машинку з дверцятами, що відкриваються.
Цього разу в пузі лоскотало, але не сильно. А ось вуха заклало по повній, коли ми сідали у Лондоні. Це тривало близько 30 хвилин. Доки ми пролітали Ла-Манш та поступово літак скидав висоту, мої вуха пережили страшні муки: я півгодини майже нічого не чув, всередині так боліло, наче барабанні перетинки мають розірватися. Коли ми вже вийшли з літака, ще хвилин 20 нічого не чув.
Лондон зустрів нас чудовою сонячною погодою. Тут вже всюди зеленіє трава, деякі дерева зайнялися рожево-білим цвітом, як наші вишні, половина дерев з листям, інша половина ще гола.
Хітроу
В аеропорті Хітроу, куди ми прилетіли, на мене чекала невеличка пригода: прикордонник не хотів пускати мене до Британії. Так сталося, що організатори нашої мандрівки не взяли мій лист підтримки. “Без цього, - сказав прикордонник (до речі, пакистанець. У Хітроу більшість працівників – індуси, пакистанці або африканці), - без цього вам не можна проходити”. Але організатори поїздки вибачилися перед ним і все ж випросили мене пропустити. Слава Богу, а то б їхав назад до Краматорська.
В аеропорті Хітроу між терміналами курсує електричка. Там же, в аеропорті, починається лінія метро. Тож ми нікуди не виходили, а одразу сіли у поїзд.
This is Hithrow, London’s airport
Метро
Англійці метро називають не інакше як андеграунд, і цей «андерграунд» один з найдорожчих у світі. Мінімальний проїзд у метро тут коштує 2 з копійками фунтів (це близько 25 грн.). Ціна залежить від дальності поїздки. Метро у Лондоні дуже заплутане (принаймні поки що мені так здається), воно розподіляється на шість зон, там, якщо не помиляюсь, 13 ліній (в Києві три), і метро тут має «два поверхи». Тобто одні лінії метро знаходяться на десяток метрів нижче від інших. В залежності від кількості зон, які ми пересікатимемо, формується ціна на проїзд.
London underground
У Лондоні існує система Oyster – це пластикові картки, за допомогою яких можна розплачуватися за проїзд у транспорті, і не лише в метро, але і в автобусах. Ці картки допомагають зекономити гроші. Наприклад, наш проїзд з аеропорту Хітроу до станції Єрл Корт, де знаходиться наш готель, обійшовся у 1,4 фунти, хоча без картки це коштувало б 5,3 фунти.
Ця картка дає знижу на проїзд на катері по Темзі. Без Oyster півгодини Темзою кощтує 15 фунтів, з карткою – вісім.
У нас в кожного на картці Oyster по 50 фунтів. Їх вистачить на тиждень їздити у метро і автобусах, але ми маємо кататися лише в межах чотирьох зон.
Вагони поїзду метро в Англії менші та вужчі за українські. Але трапляються і «стандартні» для нашого пана розміри. Сидіння в вагонах м’які, наче в автобусах типу «Богдан».
Станції метро теж набагато вужчі за київські. Переходи між лініями метро сполучають довгі коридори, сходи, ліфти чи ескалатори. Тут легко заблукати, але лондонці роблять усе, щоб полегшити життя гостів міста. Мапу метро можна безкоштовно взяти в аеропорті та на станціях «андерграунду». Можна скачати інтерактивну мапу на свій смартфон. На деяких станціях є безкоштовний Wi-Fi, це допоможе активувати мапу та розпланувати свій маршрут.
На кожному переході, на кожній станції є велика мапа, яка показує, де ви знаходитесь і куди вам треба йти далі.
Якщо ж ви все одно не можете розібратися і заблукали в лабіринтах лондонького метро, то на кожній станції є велика кнопка з написом «Help centre». Її треба натиснути – і вам допоможуть вийти на потрібну станцію.
Ще скажу трохи про правила етикету їзди на ескалаторі. Ми звикли триматися за поручень з лівого боку, але англійці тримаються праворуч. Це важливо. Якщо хтось буде поспішати, він проходитиме по ескалатору з лівої сторони, тому вона має бути вільною. Я це зрозумів тільки на другий день, тому двічі додав незручностей місцевим мешканцям. Тут ніхто не буде відпихувати тебе, тягати за рукав чи штовхати. Якщо ти стоїш зліва і заважаєш пройти, то лондонець ззаду тобі буде казати «Excuse me right» або «Sorry» і чекати, коли ти його «вибачиш» і пропустиш.
Взагалі тут у Лондоні дуже ввічливий народ. Якщо тебе зачеплять або навіть якщо ти когось зачепиш, то будуть одразу вибачатися. Був випадок, коли я, задивившись на лондонську архітектуру, трохи не налетів на одну дівчину. Вона виставила руку і вийшло так, що наче вдарила в бік, що я від неочікуваності аж галасно зойкнув. Але дівчина посміхалася і махала мені рукою, мовляв, вибач, але ти мене трохи не збив з ніг.
Запахи Лондона
Перший запах, який я відчув у Лондоні, – запах кави. Як тільки ми вийшли з метро на станції Єрл Корт (Earl Cort), ніс почув запах цього напою. Одразу за цим запахом – запах їжі, як мені здалося, шаурми чи ще чогось такого смаженого.
Більшість людей, яких я тут зустрічаю на вулиці, індуси, араби, чорношкірі чи китайці. Доки ми їхали на метро через окраїни до центру, на станціях у 80% випадках стояли африканці.
Паб
Після того, як ми розмістилися у готелі, ми пішли... звичайно ж, в справжній англійський паб. Коли ми прийшли, в пабі було повно народу: люди стояли за столиками, сиділи на диванах. Стояв неймовірний галас, між людьми важко було пройти. Усі пили пиво та розмовляли. На двух великих телеекранах йшов регбійний матч. Ми пішли геть, бо місць не було.
Повечеряли на другому поверсі бару. Велика та поживна порція телятини з картоплею коштувала трохи більше 10 фунтів, чай – 2 фунти. Мої колеги пили ель ціною 5 фунтів за келих. Порція чіпсів коштувала колезі 2,5 фунти. Чіпсами англійці називають картоплю фрі.
Після вечері половина наших, у тому числі і я, пішла у наступний паб. У англійців взагалі прийнято не сидіти увесь час в одному пабі, а кочувати у найближчий. Я хоч і не пив ель, але просто хотів побачити та відчути атмосферу Англії. Мені здається, що англійці забагато п’ють. Навіть більше, ніж українці.
Останнє враження від Лондона на перший день - гола дупа, яку нам показав якийсь тінейджер-англієць з другого поверху будинку напроти нашого готелю, коли ми заходили до нашого помешкання. Хлопчику і його другові здалося це смішним.