Багатодітна родина Мамченко, з Краматорська, у якій 12 дітей, з початком військових дій на території України евакуювалася до Нідерландів. І зараз і діти, і матуся почуваються щасливими. Навчаються, працюють і будують своє майбутнє.

«Восточний проєкт» поспілкувався з багатодітною матусею Оксаною Мамченко, яка змогла потурбуватися про своїх дітей, про їх безпеку, та забезпечити їм повноцінне життя і перспективне майбутнє .

• Як ви опинилися в Нідерландах?

• Шлях у нас був нелегкий. Скажу, що після 2014 року я вирішила, що ми поїдемо з України. Бо нам тут вижити важко. Так вирішила і все. І тільки пролунали вибухи, 24 лютого, ми одразу поїхали. Другим евакуаційним потягом.

Ми доїхали до Львова. Там знайшли волонтерів, вони нам допомогли влаштуватися на декілька днів. Нас там розподілили, куди їхати далі. Потім нам знайшли автобус, бо нас багато, і ми поїхали до Польщі. А далі свобода – куди хочеш туди і можна їхати. Ми поїхали до Варшави. Там нас розподілили до Гдині. А там волонтер якось підійшла і запитала, куди ми хочемо далі. І порекомендувала поїхати до Нідерландів. І так сталося, що ми випадково познайомилися з сім’єю багатодітною, що теж їхали у Нідерланди. І так разом доїхали.

• З вами поїхали всі 12 дітей?

• Зі мною поїхало 11 дітей. Бо старша донька за тиждень до початку війни повернулася на навчання до Харкова. Зараз моя донька Аня в Німеччині. Зі мною також поїхала сестра з молодшим сином.

• Як вас зустріли у Нідерландах?

• Чудово. Запропонували поїхати у містечко Харлінген. Воно невелике, всього 16 тисяч мешканців. Але красиве та затишне. В ньому навіть немає транспорту, мешканці їздять на машинах та велисипедах.

Коли ми сюди їхали, то вже знали, що нас чекають. Нас зустріли на вокзалі з потягу з Амстердаму. І повезли невідомо куди. Це все на довірі. Хочу сказати, що якщо я б не довіряла людям, то ніколи нікуди б не поїхала, тим більше з дітьми.

Спочатку нас поселили у морській академії. Нам виділили цілий корпус, бо нас багато. Зустріли з радістю, з душею. Навіть плакат написали з привітаннями.

Справа в тому, що ми були першими українцями-біженцями в цьому містечку. Може хтось з наших співвітчизників і приїздив до родичів або друзів, але так щоб офіційно через владу, нікого не було. Нам виділили кошти, одяг, засоби гігієни та інші необхідні речі. Ми там прожили 4 місяці. Потім ще приїхали українці, і тут вже ми їм все розповідали.

• На якій мові розмовляють там?

• На голландській. Ця мова – це мікс французької, англійської та німецької. На мій погляд, мова важка. Але всі знають англійську. І я зараз згадую та відновлюю в пам’яті свої знання з англійської мови.

• Які там люди?

• Люди всюди прекрасні, в мене навіть немає слів, як описати відношення до нас. Вони веселі, добрі.

За нами спостерігали, бо ми були першими біженцями. Але відношення і було, і є дуже щире, дружнє. Нас навіть бургомістр приходив привітати зі святами.

Нідерланди – дуже така закрита країна, яка майже не приймала раніше біженців. Не було програм ніяких. І от для нас їх розробили. Прямо на очах це було, програми допомоги, як нас навчати і що взагалі з нами робити.

Перші місяці я дуже переживала. Мене всі заспокоювали, підтримували. Казали, що тут держава – це не пустий звук. Що в нас все буде добре. Так і є.

• Де ви живите зараз?

• Нам знайшли дім. Господарі німці. Але вони погодилися нам надати будинок в оренду на рік поки що. Будинок невеликий, але старовинний, з гарним ремонтом. Нам оплатила мерія міста перший внесок, за три місяці оренди. А ми, звичайно, повинні працювати. Якщо я піду з роботи, до мене будуть запитання. Бо якщо немає поважної причини, то … Але потрібно сказати, що тут можна працювати 3 години на день, 5 годин… Як тобі зручно. Немає ніяких обмежень. Ще платять допомогу на дітей.

Ми будемо платити самі за оренду згодом. А держава вже буде дивитися, чи хватає нам на прожиття. Якщо не буде вистачати, то нам будуть доплачувати до прожиткового мінімуму. А тут прожитковий мінімум – це не тільки їжа, а й все необхідне. З Україною я навіть не можу порівняти умови життя. Бо там я платила 10 тисяч гривень за оренду квартири, а на їжу майже не вистачало.

• Діти допомагають?

• Мої старші діти також працюють. Старшому з них 20 років. Хоча тут можна працювати вже з 14 років. З обмеженнями, але працювати можна. Причому роботу знайшли дітям таку, що відповідає їх вподобанням.

• Діти продовжили навчання в місцевій школі?

• Так, дітей прийняли до місцевої школи. Спочатку вони нічого не розуміли. Математику їм пояснювала перекладач. А так вони самі. Згодом познайомилися з місцевими дітьми, стали спілкуватися… В школі все надається безоплатно, я нічого не купляла. Тут відношення до дітей особливе. Не сварять, а навпаки, хвалять. Все роблять, щоб дитина почувала себе комфортно. Програма шкільна заснована на розвитку всебічному.

Двоє моїх хлопців вже вступили до морської академії. Академія – це як закінчення школи і початок навчання за професією. Йосип, наприклад, вчився в Україні на повара і зараз його взяли на стажування до ресторану. Він вже багато чому навчився. Великий плюс у голландців – це їх бажання вчити інших. Вони настільки відкриті, щирі. А також вони кажуть, що думають.

• Розкажіть про медобслуговування.

• Для українців екстрена медична допомога безкоштовна. Ми вже зуб лікували і зверталися з іншими проблемами. Хочу сказати, що в них багато довгожителів. Хоча лікарі тут призначають, в основному, аспірин, помазати чимось… Антибіотики призначають тільки в крайніх випадках, і інші ліки. Коли вже борються за життя.

Я лікую сама своїх дітей. Мені ще ліки передали з України. А тут головний лікар – імунітет. Більше пийте води, займайтеся спортом – і все буде добре.

• Яка найбільша різниця між українцями та голландцями?

• Я вважаю в тому, що ми не вміємо відстоювати свої кордони, особисті кордони. Маю на увазі, що якщо ти чогось не хочеш, то не роби це. Навіщо казати, що людина погана та ін. Тобто не подобається робота – йди з неї. А ми, багато з нас, живе, як жертви. Але я думаю, що ми після цієї війни, підростемо, як нація. І я одразу бачу українців. В них на обличчі написана біль, проблеми.

Також тут рівні права, як у жінок, так і у чоловіків. І це насправді так. Жінки, наприклад, працюють рибаками. І це нормально. А чоловіки можуть сидіти з дітьми. І це також нормально. Жінок тут поважають. В мене ні разу ніхто не запитав, навіщо я стільки народила дітей? Навпаки, мені казали «дякуємо».

• Чи дороге там життя?

• Так, ціни вище ніж у інших країнах Європи. Але все одно тут ніхто, якщо ти працюєш, отримуєш допомогу від держави, не залишиться голодним та без даху над головою.

Рівень життя зовсім не такий, як в Україні, на жаль. І роботу можна знайти. Я, наприклад, працюю на двох роботах.

Що стосується одягу, то можна багато речей придбати на розпродажу зі знижками.

Єдине, що не дуже подобається – це клімат. Бо тут завжди майже вітер, тепла, як такого, не має. Місцеві мешканці звикли, то й ми звикнемо.

В нас все добре, все чудово. Може тому, що я все це так бачу, не знаю.

• Що люблять їсти мешканці Нідерландів?

• Хліб, в них дуже багато видів хліба. Хліб-салати, хліб-м’ясо, хліб-сир та ін. В них хліб замість гарніру. Супи дуже цінують, супи-пюре. Різноманітні. Риби мало. Хоча море поряд. Багато вони їдять фруктів та овочів. Якість продуктів дуже гарна. Я закуповую екопродукти.

Тут, до речі, мої діти їдять дуже добре. Вони зараз харчуються набагато краще, ніж в Україні.

• Чи плануєте ви повертатися в Україну?

• Ми навряд повернемося. Ми тут живемо повним життям. Нам тут подобається. Тут є перспективи. Можливо колись приїдемо у гості, провідати рідне місто, але не назавжди.