Вчитель початкових класів ЗОШ №22 Ірина Білоконь евакуювалася з рідними до Рівненської області. Там родина зустріла теплий прийом від місцевих мешканців.

Про життя в евакуації Ірина розповіла «Восточному проєкту».

«Події, які останнім часом відбуваються у нашій країні, не оминули і мою родину. На початку війни ми знаходилися у селищі Яцківка. Багато хто знає це місце відпочинку. Але 10 березня ми майже повністю лишилися свого затишного будинку. Селище потрапило під обстріл, який продовжувався 12 годин поспіль.

Ми дивом залишилися живими, хоча знаходилися на крок від смерті. Що сталося з селищем? Це руїни замість дачних домівок.

Ще тиждень ми знаходилися в селі без світла, газу та води. Також не було зв’язку з оточуючим світом. Перебували під постійними обстрілами, з почуттям страху за життя.

Рішення про евакуацію далося дуже важко. Мій батько категорично не хотів виїжджати. Але мені з донькою вдалося його умовити згодом.

Зараз ми знаходимося у селищі в Рівненській області. Живемо в приватному будинку. Його нам допомогли знайти волонтери через групу «Прихисток». Ми дуже вдячні волонтерам за допомогу. Зрозуміло, що нам, мешканцям міста, важко було пристосуватися до інших умов. Адже будинок не має тих зручностей, що й квартира.

Та й морально було нелегко, покинути все нажите і поїхати з валізою з рідної домівки.

Але пристосуватися до нового життя нам допомогли саме місцеві. Це дуже добрі, щирі люди. Вони з перших днів нашого приїзду надавали допомогу, опікувалися нами і допомагали продуктами. Нам було навіть незручно.

Мені дуже шкода, що деякі переселенці скаржаться, що їх не так приймають. Але я вважаю, що багато залежить саме від вас, мої дорогі земляки. Від вашого відношення до оточуючих і вашої поведінки.

Ми, наприклад, в захвати від людей, що нас оточують. Вони не чекають, коли в них попросять про допомогу. А просто разом з тобою переживають та допомагають вирішити твої проблеми.

Ці люди, селяни, наші сусіди, самі простягають руку допомоги. Нам є чому в них навчитися. Спілкуючись зі своїми знайомими я багато чую гарних відгуків про місцевих мешканців. У кожному з нас живе добро. Не бійтеся поділитися ним з іншою людиною. І ви побачите результат.

Зараз в Донецькій області проходить масова евакуація людей. Велика подяка організаціям, волонтерам, які беруть на себе відповідальність за безпечне перевезення мешканців нашого регіону. 

Про нас подбали, щоб ми виїхали. Але чомусь так жорстоко обійшлись з робочими місцями. Не секрет, що зараз припиняють трудові договори з вчителями, вихователями… Проводять реформу, зливаючи класи. Тим самим збільшують кількість дітей в класах. Це не сприяє продуктивному навчальному процесу. Адже навчити онлайн 40 дітей набагато важче, чем, наприклад, 20-25. Особливо це стосується першого класу...

А без роботи взагалі як виживати в такі лихі часи? За що жити?

На тому тижні з'їздила до рідного міста. Воно зустріло мене пустими вулочками. Де не де проходили перехожі, проїжджали машини. Більшість магазинів, аптек не працює. У мене були подвійні відчуття: і радощі, що повернулась, і болю, що знову повинна покинути найкраще місто. Можу сказати, що перетнути 1200км із Заходу до Сходу не складно. Наша залізниця працює попри воєнний стан просто бездоганно. Є багато пропозицій від перевізників. Окрім того у місті організована безкоштовна евакуація. Саме я зіткнулась із благодійним фондом " Добра справа". Де водій і супроводжуючий були одночасно і психологами. В автобусі була дуже приємна, заспокійлива атмосфера.

Я дуже люблю наше рідне місто, наш Краматорськ. Воно дійсно має господарську руку. Чисте, з зеленими насадженнями, парками, новими скверами, гарними дорогами… Мрію і бажаю найближчим часом в нього повернутися. Тримаймося!».