Наш кореспондент Олексій Ладика перебуває в Великобританїї. Своїми враженнями від мегаполісу він ділиться з нашими читачами.
Сохо з давніх давен був місцем розваг, тут розташовувались театри, публічні будинки та інші розважальні заклади. У 20 сторіччі Сохо став улюбленим місцем лондонської богеми. З середини минулого століття тут почала розвиватися музична культура – джаз, рок, свінг, Сохо був центром біт-культури.
Зараз у Сохо величезна кількість магазинів, кафе, театрів, пабів, нічних клубів, казино, публічних будинків та секс-шопів. Окрім того, в цьому районі існує поселення геїв з відповідним підбором пабів та нічних клубів.
В районі Сохо знаходяться величезна редакція ВВС та офіс американського телеканалу CNN, які ми відвідували в рамках нашої журналістської програми. Про ці відвідини я розповім пізніше, а зараз – про нашу подорож по Сохо.
Оксфорд-Стріт в Сохо – це рай для шопоголіків, це головна вулиця Лондона для покупок. Тут неймовірна кількість магазинів усього на світі. Ми зайшли до п’ятиповерхового супермаркету одягу мережі Primark і тут на мене знову напав приступ шопоголізму. І було від чого! Величезна кількість класного одягу, який можна купити задешево за лондонськими мірками – хіба тут не схибнешся? Піджак, який коштував 35 фунтів, продавали за 10, кеди, що коштували 10 фунтів, віддавали за шість. Тут можна було купити футболки за 3-5 фунтів, майку за 2 фунти і так далі.
Я купив собі кеди, штани і сорочку за 22 фунти і вчасно пішов звідти. А ось ще мої двоє колег-чоловіків залишилися, і по тому, як горіли їхні очі, я зрозумів, що вони витратять багато.
Після вдалих покупок ми з колегою, що не піддалася шопоголії, перекусили у китайському кафе (5 фунтів за солодку картоплю та гостру курицю по-малайзійськи), і пішли блукати вулицями Сохо.
Ми дійшли до театру Dominion, де встановлена триметрова позолочена статуя лідера гурту Queen Фредді Меркюрі.
Напроти театру на нас чекав неймовірний вуличний перформанс: хлопець-мулат грав одночасно на електрогітарі, маленькому барабанчику, одночасно співав, читав реп і навіть гроулив. Це був якийсь гостросоціальний пост-хард-кор, бо у словах його пісень щось було про коруцію та питання: «Хто ти є?». Навколо цього музиканта зібралася велика купа слухачів, серед яких були підлітки, старі рокери, жінка з бутилочкою чогось міцного, яке вона пила прямо на вулиці, слухали вуличний виступ навіть офісні робітники.
Після вуличного концерту ми пішли далі і невдовозі надибали вулицю з магазинами музичних інструментів. Тут продавалися гітари Gibson, Fender, Ibanez та менш відомих марок, був окремий магазин саксофонів, фотрепіано, бас-гітар, барабанів. Оскільки мене цікавили гітари, то я зайшов у кілька відповідних магазинів. Ціни, звичайно, мене не порадували. Найдешева гітара коштувала 200 з лишком фунтів, а взагалі – від 1,5 тисячі фунтів і далі.
Після того ми побачили ще один натовп людей. Разом з ними – червона доріжка, мільйон фотографів, по цій доріжці поважно проходили якісь люди, їх усі вітали, фотографували. Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Я спитав дівчину, яка фотографувала на свій смартфон якусь нафарбовану жінку з ідеальними зубами: «Хто це?». Дівчина каже: «Не знаю». Я спитав: «А що тут відбувається?». Дівчина каже: «Відкриття шоу Once».
Я погуглив і з’ясував, що Once – це театралізована музична вистава за мотивом відомого одноіменного ірландського фільму, який я дуже люблю. Квитки на цю виставу коштують 35-40 фунтів. Вчора, коли ми проходили повз театр «Фенікс», якраз починався показ цього шоу.
Поруч з театром був книжковий магазин і я не міг туди не зайти. Мене цікавили дитячі книжки та книжки з вивчення англійської мови. За нашими мірками книжки тут дорогі. Є тут, звичайно, і по 2 фунти (25 грн.), але це якісь жіночі романи. Найдешевша дитяча книжка, яку я знайшов, коштувала 7 фунтів (84 грн.). У відділі вивчення англ. Мови книжки коштували в середньому 16 фунтів. Там були книжки, які випустили в Оксфордському університеті, в університеті в Кембріджі. Вони коштували 25-35 фунтів.
Я купив ілюстровану книжку з граматики англійської мови з двома CD-дисками за 19 фунтів.
Після книжкого магазину ми дійшли до лондонського Чайна-Тауну. Тут неймовірна кількість китайських магазинів сувенірів, ресторанчиків та кафе китайської кухні, тут всюди висять китайські ліхтарики, вивіски розписані ієрогліфами, є альтанка у китайському стилі, ворота з драконами. Тут пахне китайською їжою, що мені нагадала запах «Мівіни». Ну і, звічно ж, тут безліч китайців, хоча користувачі їхніх послуг – це, в основному, такі туристи, як ми.