Валерія Кротченко - краматорчанка, яка навчається на першому курсі факультету військової журналістики у Києві, поділилася з "Восточным проектом" своїми спогадами про життя у прифронтовому місті, про волонтерство та про своє нове життя у столиці.
"Вже пішов третій рік, як наше життя стало іншим. Тривалий час країна живе на межі. Це не просто межа протистояння сторін, це межа зміни свідомості кожного.
Так склалось, що чим далі від війни, вбраної в абревіатуру АТО, від району справжніх бойових дій, тим більше зустрічаєш людей, життя яких не змінилось. Хоча вони уважно стежать за новинами, критикують владу та чекають змін. Не чують тільки вибухів…
Це штучне мирне життя. Справжнє життя сьогодні інакше. Це молодий хлопець, з яким спілкувався в лікарні у перші дні після його поранення. Та він не згадає тебе, бо пам’ять повернеться до нього лише через тиждень. Це літній чоловік, що переніс не одну пересадку шкіри на ногах, тому що берці згоріли разом з його ногами поки його витягували з палаючого танка. Це черга на станцію переливання крові , бо в опіковому відділенні вона вкрай потрібна юнаку з добровольчого батальйону. Це боєць, який повертається на передову, бо він не зміг жити у такому собі штучно створеному мирному житті, в якому перебуває більшість із нас. І це, мабуть, найстрашніше.
Небезпека цього життя в тому, що до нього звикаєш. Чим далі від зони АТО…
У Києві я вже майже два місяці. І навіть за такий невеликий термін для мене багато що змінилось. Стали інакшими думки, звички, вчинки. Я більше не прокидаюся в тривозі з новинами з передової, не відвідую поранених у місцевій лікарні і в прифронтовому військовому шпиталі, не збираю дитячі малюнки для бійців, котрі щоденно тримають удар на нульовій позначці… Я теж почала жити примарою мирного життя. Це такий собі штучно створений кимось світ, в якому все гаразд. Та це не відповідає дійсності.
Реальність – інакша. Її можна побачити в очах батьків, що втратили у цій війні єдиного сина. В сльозах маленького хлопчика, мама якого загинула, накривши його собою під час обстрілу вже налаштованого на мирне життя мого рідного Краматорська. В покалічених, понівечених, розтоптаних брудним чоботом чужинця долях десятків тисяч вимушених переселенців та тих, хто не має можливості виїхати з окупованих територій.
Я не хочу цього забувати. Не маю права. Ми не маємо права. Треба зовсім небагато – зрозуміти усім, що війна триває і вона стосується кожного, незалежно від місця його перебування. Тому новий день має починатися з думки: «Чим саме я сьогодні можу допомогти людям, котрі живуть з війною?». Нам усім конче необхідно це зробити - облишити ілюзію миру та спокою", - каже Валерія.
В липні, після звільнення Краматорська від бойовиків терористичної організації "ДНР", дівчина зайняла активну патріотичну позицію, стала волонтером, відвідувала поранених бійців в лікарнях, була організатором різноманітних акцій, патріотичних заходів та флешмобів.
