А хто як не Я. Заслужений артист України Максим Булгаков про службу в лавах ЗСУ та театральну творчість

123456булгаков

"Східний проект" запустив новий проект про військовослужбовців, які раніше ніколи не мали відношення до армії. Люди різних професій вступили до лав Збройних сил України, щоб захистити нашу країну від ворога та діляться з нами найсокровеннішим.  

Сьогодні наш герой - заслужений артист України, режисер, актор театру та кіно, балетмейстер, головний режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Максим Булгаков. На початку повномасштабного вторгнення росії чоловік добровольцем пішов на фронт. Він побував на передовій і зараз продовжує захищати нашу країну від окупантів, не забувши і про творчий фронт.  

800px thumbnail

Пригадайте, над чим ви працювали перед початком повномасштабного вторгнення? 

Ми готували концерт-попурі з бродвейських мюзіклів “Musical-review” та майже все було готово щоб почати репетиції «Майстра і Маргарити». Це було нове, більш сучасне прочитання відомого роману українською мовою від лиця киянина, який розповідає цю історію.  

Чи було у вас передчуття повномасштабного вторгнення?  

Я багато чув про те, що воно може розпочатися, але зовсім не хотів в це вірити. Я навіть сумку чи “тривожну валізу” не збирав. В театрі ми з колективом, звичайно, обговорювали новини, домовлялись що будемо робити, якщо повномасштабна війна все ж почнеться.  

Яким для вас був ранок 24 лютого? 

На той час я жив в Сєвєродонецьку на Луганщині, де знаходився наш театр. Близько 6:30 я прокинувся від телефонного дзвінка, з нього я дізнався що почалося вторгнення і, звичайно, здивувався. Одягнувся, вийшов на вулицю і сам почув, що десь гримить. Я одразу пішов до театру, забрав свій комп’ютер та деякі особисті речі, допомагав зібратися іншим та ввечері виїхав сам евакуаційним потягом з сусіднього міста Рубіжне. Багато акторів поїхали у Дрогобич, бо напередодні домовилися з керівництвом місцевого театру, яке пообіцяло виділити гуртожиток, деякі - до Дніпра, я попрямував до Києва. Спочатку планував в Суми, тому що там в мене живе мати, але проїзд до міста все був заблокованим. 

hph 1631266967 613b2897e319f 

Як ви опинилися в лавах Збройних сил України? 

25 лютого я вже був в Києві, якраз тоді був напад на місто, тому ніч я провів у бомбосховищі. Пізніше я знайшов один з батальйонів місцевої тероборони, мене не хотіли туди брати, бо все вже було зайнято. Потім декілька днів воював інформаційно, а згодом знайшов добровольчий батальйон «ОУН». Близько місяця ми навчалися, отримали бойове розпорядження та поїхали на східну частину України, базувалися на межі між Харьківською та Донецькою областями.  

Три разі у складі ОУН я їздив на “нуль”, це був мій перший бойовий досвід. Недалеко від нас базувався один з батальйонів десантно-штурмової бригади, який з початку вторгнення втратив багато побратимів, тому нас запросили туди. Тоді я вже мобілізувався і офіційно увійшов до складу Збройних сил України, розуміючи, що ця війна надовго. Так я став десантником-штурмовиком за спеціальністю стрілець снайпер. Як виявилося, я непогано стріляю.  

Кожного дня на фронті мене не покидала думка що актори нашого театру сидять без роботи, і щоб не втратити людей та не дати їм самим втратити себе, під час пошуку автівки для батальйону, я звернувся до голови Сумської ОДА, щоб трупа перебазувалась в місто. Згодом я отримав приємне для мене повідомлення, що я потрібен трупі як режисер, тому прийняв рішення продовжити службу у Сумській області, де продовжую неси службу в прикордонному місті та приділяю час театру.  

Навіть в історії під час Другої світової війни один із міністрів запропонував Вінстону Черчіллю збільшити витрати на оборону за рахунок фінансування культури, на що той відповів “А за що ми тоді воюємо?” Ми також зараз воюємо за нашу культуру. Бо культура – це держава.  

279598600 5088346681218968 7559559706217741390 n

Які нові навички ви опанували під час служби в лавах ЗСУ? 

Навчився користуватися різною зброєю, правильно та швидко рити окопи, відточив власні відчуття, щоб одразу визначати що та звідки летить, познайомився з балістичними таблицями, освоїв виживання в складних умовах та опанував ще багато корисних на війні навичок.  

Як ви перенесли свій перший бій? 

Переніс нормально. Я одразу налаштував себе на те, щоб сприймати бій як комп'ютерну гру, так трохи легше, і це дуже допомагало. Страху в мене майже не було, був певний адреналін, на війні прокидається щось нове, навіть тіло допомагає тобі. Головне, що я зрозумів: не треба чекати що ось зараз тебе вб’ють, бо як тільки ти впустиш в себе це почуття - тебе насправді вб’ють. Не треба впадати в паніку, в стопор, треба завжди зберігати холодний розум, і ні якому разі, як би жарко чи некомфортно не було, не знімати “бронік”.  

Чи заважає воїнам місцеве населення чи навпаки, допомагає?  

Не всі спочатку підтримували ЗСУ. Було багато ждунів, але з часом, коли вони бачили всі жахіття ворога, їх ставало менше.  

Що найважче під час війни?  

Я людина не військова, я доброволець, тому під час підготовки для мене було забагато непотрібної військової дисципліни. На війні ж такого немає. Ти знаєш конкретне завдання та виконуєш його, ти розумієш для чого ти тут, і що потрібно робити. Якщо ти відпочиваєш, то ти по-справжньому відпочиваєш і ніхто тебе не чіпає.  

Особисто для мене як для “людини асфальту”, яка майже весь час знаходиться в лежачому положенні, був дуже важким цей “вічний пікнік”, ти постійно брудний, треба весь час мати при собі грілку, вночі холодно, вдень жарко, мокра сира земля під ногами постійно... Але після “нуля” я став більш життєрадісним, ніж був до цього, став більше цінувати життя, в мене з’явилося більше принциповості.  

280641596 5100898666630436 2458204716000175640 n

Ще хочу сказати з приводу “праведної люті”. Вона заважає. В когось, може, вона є, але я завжди ставився до всього, що відбувається, як до роботи, а ворога сприймав як вірус, гангрену, яку треба відрізати, щоб не втратити цілий орган, тому я виважено, крок за кроком працював. Все що мені потрібно: найшвидше вирішити проблему, щоб я потім міг спокійно сидіти в залі та репетирувати виставу.  

Зараз я дуже хвилююсь як мирне населення, яке не бачило всіх страхіть війни буде ставитися до військових. Так, ми саме і воюємо, щоб люди могли спокійно жити, але хотілося б бачити повагу. Вона може полягати в тому, щоб просто посміхнутися військовому в магазині чи добре обслуговувати в тих самих кафе, а не дивитися, мовляв “Чого ти прийшов?”. Не треба розшаркувань чи хвалебних пісень, простої доброзичливості достатньо. Але вона зараз рідкість, і це засмучує.  

Що найстрашніше сталося з вами під час війни? 

Не скажу що найстрашніше, але дуже неприємні танкові обстріли в лісі. Тому що, коли стріляє танк ти не чуєш виходу, ти чуєш тільки прихід снаряду, а коли той попадає в дерево, непередбачуваність осколків може травмувати. Бувало таке що стоїш за декілька метрів від побратима, і його на твоїх очах “трьохсотить”. Ти біжиш, знову прихід, падаєш в окоп, а зверху на тебе падає ще один поранений. Або коли сидиш в “норі” та бачиш як в дерево прилітає снаряд, воно падає, і в окоп залітає земля, а поряд люди починають блювати, тому що отримали контузію. В цій ситуації головне вижити, а не пощастити може кожному в будь яку мить.  

Крім служби в лавах ЗСУ та роботи в театрі у вас є час для інших особистих справ? 

Багато часу на особисте зараз, звичайно, немає. Я навіть друзям сказав, щоб найближчого року не кликали мене з'їздити на пікнік чи на шашлики, мені поки що достатньо всіх цих "заходів" на вулиці, диму та кострів.  

Що найбільше вас мотивує? 

Люди, з якими я працюю. А ще мене мотивує існування театру, як би пафосно це не звучало. Тому що якщо існує театр - в тебе є улюблена робота. Є робота - ти щасливий. Тому що ти на це вчився і тільки цим хочеш займатися. Звичайно, я можу займатися й іншою справою. Але ж, погодьтесь, це дуже круто займатися тим, від чого отримуєш задоволення. Чоловік щасливий тільки коли він реалізується у власній справі.  

311407850 1858538857830563 6308229073048195332 n

Війна - це жахлива, але тимчасова проблема. Зараз її терміново треба вирішити і все буде добре. А ось взаємодія з людьми, коли ти створюєш виставу - набагато цікавіше і складніше. Жити взагалі набагато складніше, ніж воювати. На війні все простіше, там ти знаєш, що робити, а в мирному житті багато людей досі не знає. На фронті навіть багато хто пити кидає, тому що все простіше, немає депресії.  

Наприклад, на днях спілкувався з побратимом з яким воював в одному батальйоні. Він мені розповів, що хоче назад, тому що не знає що робити без армії. Я б так не хотів би, навіть розуміючи, що все чим займаються збройні сили надзвичайно важливо для країни.  

Я не хочу спростовувати собі життя, я хочу спілкуватися з людьми. Багато хто вважає “Що там в тому театрі? Стрибай собі по сцені та співай”. Але ж ні, театр - дуже складна річ, треба не просто стрибати, а робити так щоб у глядачів були певні емоції, тому це все треба організувати, зліпити, вигадати.  

314716048 5750505204972126 6295535865364316301 n

Тобто після перемоги ви бачите себе тільки в творчості? 

Я не хочу в армію, ніколи не хотів, і хотіти не буду. Піти захистити, виручити, відвоювати - так. Бо тоді ти робиш щось конкретне, не просто несеш службу та виконуєш накази. Коли воюєш - ти створюєш майбутній мир та перемогу, а коли просто служиш, на мій погляд, не створюєш нічого.  

В театрі ж кожна вистава - це перемога над собою, над людьми, в гарному сенсі цього слова. Військова система це теж свого роду театр, вбивають тільки по-справжньому. Тому, по суті, я не змінював рід діяльності, тільки “декорації” та “реквізит”.  

Що зробите найперше після перемоги? 

Зараз загадувати не хочеться, на війні я зрозумів, що треба жити сьогоднішнім днем, а потім планувати майбутнє. Але все ж таки я мрію поставити “Майстра та Маргариту”, я навіть позивний собі взяв Volyand, щоб задум став реальністю. Але те трохи згодом, бо зараз погляди на Булгакова змінилися і сенсу ламати світогляд немає.  

Я не прихильник того, щоб зараз створювати постановки тільки про війну. Це, на мій погляд, не потрібно. Мені хочеться зробити постановку про росіян, розповісти чому саме вони такі, але не чіпляти внутрішній стан українців, не розповідати про страждання, не чіпляти за оголений нерв. Театр має надихати, ставити питання, робити так, щоб людина могла переключитись. 

280719980 1739183489766101 7963330302978589656 n

1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 1 голос
Если заметили ошибку, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter