На цих вихідних до Краматорська завітала українська письменниця, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України, член Національної спілки краєзнавців України Марина Гримич.
Вона презентувала свою нову книгу «Клавка» у бібліотеці ім. Маяковського, розповіла про своє дитинство, поспілкувалася з молоддю нашого міста, краєзнавцями та читачами. Організувала зустріч вчителька української мови та літератури ОШ №11 Оксана Проселкова.
«В мене було ще більшовицьке виховання»
Марина Гримич розповіла про теорію поколінь: «Кожне покоління має свою назву і свою специфіку. Наприклад, люди, народжені у 1924-1944 роках називаються мовчазним поколінням. Наступне покоління 1944-1964 роки — це бебі-бумери, це ті, що народилися після війни, коли треба було відновити демографічну ситуацію в країні. Вони не тільки в Радянському Союзі, ай у Європі дуже схожі один на одного. В цей період були тоталітарні режими і люди жили за їх правилами.
Потім 1964-1984 роки — це покоління Х. Вони жили в роки, коли було все дуже обмежено і тому всі були однакові. Тобто носили одинакові сукні, стояли в чергах за продуктами… Мета цього покоління була виділитися з цієї однаковості, не бути схожими на інших. Далі 1984-2004 роки — це покоління «Мілленіум». Мілленіали - люди, яких часто називають «поколінням соціальних мереж». Зовнішнє середовище навколо них змінювалася неймовірно швидко, тому мілленіали не схожі на своїх батьків.
З 2004 року — це покоління Z, діти, які не просто виросли з інтернетом, а народилися з аккаунтом в Instagram і вже не уявляють собі життя без цифрових технологій. Вони не звикли до фізичної праці і не звикли розбиратися, як це влаштовано. Зациклені на самовираженні і саморозвитку.
Я теж відношуся до одного з цих поколінь, не буду казати коли саме я народилася, щоб ви не думала, яка я стара. Але хочу сказати, що в мене було ще більшовицьке виховання. Але вже своїх дітей я виховувала по-іншому.
«Мій батько дуже хотів, щоб я була ідеальна»
Мій батько дуже хотів, щоб я була ідеальна. Він вимагав від мене тільки відмінних оцінок. А якщо я приносила «четвірку» зі школи (тоді була п’ятибальна система оцінювання), він зі мною потім всю наступну чверть не розмовляв, або розмовляв крізь зуби. Уявіть собі у якому стресі я ходила у школу, тремтіла, хвилювалася за кожну оцінку. Хочу стресу не повинно бути у навчанні. Батько був перекладачем, знав 15 мов, був дуже розумною людиною і поважною.
Але я хочу сказати, що молодь зараз має великі переваги. Здаючи ЗНО, є можливість вступити до того вузу, куди забажається. А в нас тоді був принцип вступу до вузу — куди тебе батьки можуть всунути через знайомства. І я хочу й була відмінницею, все одно потребувала підтримки. Мати була викладачем університету. А діти викладачів вже одразу мали таку негласну підтримку ректорату. Я вступила до філологічного факультету. Якби я ризикнула і шукала б інший вуз, я могла б до нього і не поступити самостійно. А тут все було гарантовано і тому так склалося. Шкодую я чи ні? Ні, не шкодую. Ми вивчали багато корисного, я б назвала це такою класикою філологічною освітою.
«Росла я у письменницькому середовищі. Мій батько як перекладач мав ті привілеї, які надавала радянська влада письменникам. Один з них — можливість їздити у будинки творчості письменників. Була така інституція у радянський період, де письменники чи композитори, чи художники, мали можливість отримувати від державі якийсь пансіон і працювати. Там вони спілкувалися один з одним. Там йшов безперервний літературний творчій процес.
Жили ми у письменницькому будинку. Наприклад у нас були вікна у вікна з Ліною Костенко. Моя мама дружила з вдовою Олеся Гончара. Іван Драч — це однокурсник моєї мами. Павла Загребельного я бачила, як він працював. Він був дуже працьовитий. Коли він сідав з ранку за друкарську машинку, то казали, що він обстрілює з кулемету увесь будинок творчості. У своєї книзі «Клавка» я хотіла показати письменників, яких ви вивчаєте, як живих людей».
«Ти не міг вийти на вулицю і вільно розмовляти українською мовою»
«Чому писали вірші про партію та Сталіна? Я поясню. Коли ви заходите у лікарню, вам потрібно надіти бахали, щоб пройти. Ви на них навіть не звертаєте уваги, потім виходите, викидаєте і все. Так і у письменників був на сленгу, що вірш про партію, це паровоз, він причіплюється до збірки, щоб збірка поїхала, щоб збірку надрукували. Я не захищаю ту систему, навпаки, я народилася у 60-роки, це покоління протесту. Я й виховувалася так. Ми були україномовною сім’єю у Києві. В радянський період це було важко. Бо ти не міг вийти на вулицю і вільно розмовляти українською мовою, з тебе починали сміятися, називати кугуткою…
Ми були в цьому плані дискриміновані. Так, мій роман «Мак червоний в росі» він і передає те середовище. Все, що я розповідаю про радянські часи не означає, що я це захищаю чи люблю».
«У романі змальований любовний трикутник»
«Головна дія роману відбувається після війни. Там змальований любовний трикутник. Молода дівчина, яка працювала секретарем у спілці письменників та друкувала деяким письменникам, хоче знайти своє щастя. Але на війні загинуло багато чоловіків і потенційних женихів. І вона вже змирилася з тим, що не вийде заміж і залишиться одна. Але тут до неї починають залицятися одразу два хлопця. Вона потрапляє у любовний трикутник і складається дуже драматична ситуація.
Фоном роману є трагічні події в українській літературі. Коли ви прочитаєте, то зрозумієте, що не все було тоді так просто, у письменницькому середовищі».
«Ніколи не зраджуйте свою мрію»
«Письменницею мріяла стати з дитинства, але писати почала пізно. Подала свій перший роман на перший конкурс «Коронація слова», але зайняла тільки 7 місце. Але через декілька років завоювала Гран-прі.
Я бажаю молоді реалізуватися у своєму житті, бути першими у вашій маленькій галузі, займатися тим, до чого лежить душа. Ніколи не зраджуйте свою мрію і тоді все буде добре.
А вашому місту, регіону я бажаю, щоб коли настане мир і коли ми отримаємо наші території, він став найпотужнішим, найкрутішим і щоб ви з нього не виїжджали».
